Київський національний університет імені Тараса Шевченка На правах рукопису Кохановська Олена Велеонінівна - страница 16


2) мають абсолютний характер, змістом особистих абсолютних правовідносин є суб’єктивні особисті права та відповідні обов’язки. Цим правам (на інформацію, ім’я, честь, гідність) відповідають обов’язки інших осіб не порушувати, поважати ці права;

3) складаються з приводу особливої категорії об’єктів - немайнових благ (зокрема, такого блага, як інформація), які неможливо відокремити від конкретної особи, - тому мають особистий характер, що визначає їх єдину функціональну властивість - нетоварність.

4) в них здійснюється індивідуалізація особистості. (Особливо необхідно підкреслити саме цю рису інформаційних особистих немайнових відносин, оскільки недостатнє її розуміння може викликати труднощі у розмежуванні майнових і немайнових інформаційних відносин, не пов’язаних з майновими).

Особисті немайнові інформаційні відносини, не пов’язаних з майновими – це суспільні відносини, які складаються з приводу нематеріального блага – інформації, що має позаекономічну природу, є самостійною цінністю для його носія і має функціональну властивість нетоварності, належить особистості як такій та від неї невіддільне. Отже, інформація як нематеріальне особисте немайнове благо, так само, як і життя, здоров’я, ім’я, гідність також не стає товаром ні за яких умов нормального існування і розвитку людського суспільства.

Оскільки правовідносини майнового характеру мають своїм об’єктом майнові блага і відображають або сам факт приналежності цих майнових благ певному суб’єкту (право власності та його похідні), або перехід майнових благ (у силу заповіту тощо), такими є лише правовідносини власності на інформаційний ресурс (продукт), тобто лише на матеріальний об’єкт, який містить у собі нематеріальну складову – інформацію. Тому право власності на інформаційний ресурс не слід розглядати як право власності на інформацію, яка в ньому закріплена. Інформація залишається специфічним благом і належить поряд з результатами інтелектуальної, творчої діяльності та особистими немайнові благами до нематеріальних благ. Тому закріплене у ЦК України право власності на особисті папери, щоденники тощо (ч. 1 ст. 303) стосується лише матеріального об’єкту, яким є папір чи зошит, чи інший носій інформації матеріального виду, але не самої інформації, закладеної у цей матеріальний „футляр”, тобто документованих відомостей, документа. При цьому не слід забувати, що зміст документа для використання у праві більш важливий, ніж матеріальний носій (хоча може бути і навпаки), тому він (зміст) має бути підтверджений правовими засобами. Наприклад, шляхом сертифікації у випадку передачі інформації в електронному середовищі, нотаріального засвідчення чи експертного висновку, іншого засвідчення. До таких видів інформації законодавець відносить документовану інформацію – тобто таку, зміст якої гарантовано відповідає її носієві – документованому чи електронному носієві. Таку гарантію надає власник інформаційного ресурсу – переважна більшість яких є державними власниками інформаційного ресурсу.

Зобов’язальні інформаційні правовідносини можуть виникнути і в результаті надання інформаційних послуг, під якими слід розуміти передання інформації, як специфічного нематеріального об’єкту від одного суб’єкта до іншого. Слід підкреслити, що передається саме інформація, а не права на інформацію, оскільки прав власності на інформацію, а, отже, і власника інформації бути не може. Результат таких правовідносин можна передбачити лише певною мірою, при цьому інформаційні послуги є класичним прикладом того, що цей результат по своїй природі є переважно немайновим і нематеріальним, на відміну, наприклад, від виконання робіт.

Додатковим аргументом на користь приватно-правової природи інформаційних правовідносин є те, що оскільки кінцевою метою реалізації інформаційних прав є в ряді випадків отримання певного майнового результату, а переважно – задоволення особистого немайнового інтересу, це є характерним саме для цивільного права.

Інформаційні цивільні правовідносини - це особисті немайнові та майнові, засновані на нормах цивільного законодавства правовідносини, які виникають, змінюються і припиняються з приводу інформації та інших інформаційних об’єктів між юридично рівними суб’єктами цих правовідносин та які ґрунтуються на принципах цивільного права.

Враховуючи те, що цивільно-правовий інститут – це сукупність цивільно-правових норм, що регулюють споріднену категорію цивільно-правових відносин, можна визнати вже сьогодні наявність певної сукупності інформаційних цивільно-правових норм, що регулюють споріднену категорію інформаційних цивільно-правових відносин, так само як існують інститути права власності, авторського права, права промислової власності, особистих немайнових прав тощо. Норми цього нового інституту, який формується і який можна назвати інститутом інформаційних прав, або „Інформаційні права”, взаємодіють з нормами Загальної частини цивільного права і регулюють безпосередньо конкретні особисті немайнові та майнові інформаційні відносини, маючи з іншими інститутами цивільного права спільну Особливу (спеціальну) частину цивільного права. Окремі норми цього інституту знаходяться на сьогодні у Книзі 2 („Особисті немайнові права фізичних осіб”), у Книзі 4 ("Право інтелектуальної власності"), у розділі „Цінні папери” тощо, що певним чином ускладнює його структуру.

Виходячи із узагальненого підходу до інформації як об’єкту цивільних прав, можна кваліфікувати інформацію за видом цивільних правовідносин, об’єктом яких вона виступає: на інформацію, як особисте немайнове благо, тобто об’єкт немайнових відносин; інформацію, як результат творчої діяльності, тобто як об’єкт виключних прав; інформацію, як інформаційний продукт, ресурс, документ, тобто об’єкт, який може бути за певних умов об’єктом майнових відносин, а також товаром, або може виступати складовою таких об’єктів, як цінні папери, майно, послуги тощо. Аналізуючи зміст ст. 177 ЦК України, в якій визначені види об’єктів цивільних прав, можна також дійти висновку, що інформація в широкому розумінні може виступати, виходячи із аналізу теорій інформації, як складова практично кожного виду об’єктів цивільних прав.

Слід погодитися з положеннями теоретичних робіт ряду авторів, які вбачають в інформації надзвичайно специфічний об’єкт цивільних прав. Абсолютно вірним є закріплення в новому ЦК України інформацію як окремий – особливий вид об’єктів. Між тим, інформація може, за певних умов, мати специфічні ознаки практично усіх інших видів об’єктів цивільних правовідносин.

Інформація як об’єкт цивільних правовідносин у так званому „чистому” вигляді практично не зустрічається - як у цивільному праві, так і у праві взагалі. Так само як вона практично не існує у „чистому вигляді” у природі, поза її специфічними проявами у певних обставинах. Це той феномен, який можна називати „благом особливого роду,” враховуючи історичну, логічну, правову своєчасність появи такого об’єкту у цивільному праві і цивільному законодавстві. Найбільш значні ознаки і особливості інформації дозволяють розглядати її як універсальний об’єкт цивільних прав, який за певних умов поглинає усі інші об’єкти і розкриває їх з нових сторін, або набуває ознак інших об’єктів, змінюючись і перетворюючись.

Особливостями інформації, як об'єкта права є наступні:

1) нематеріальна природа інформації, як блага, є найважливішою її характеристикою. При цьому інформація є нематеріальним благом особливого роду, розуміння якого не може бути зведено лише до того визначення, яке воно отримало у ст.200 ЦК України та Законі України „Про інформацію”, оскільки має не просто специфіку, що відрізняє його від інших нематеріальних благ, але всі інші закріплені нематеріальні блага, зокрема результати інтелектуальної, творчої діяльності і особисті немайнові блага, можуть бути визначені, пояснені і охарактеризовані через феномен інформації; інформація, як благо, може поглинати зміст інших нематеріальних благ і має, таким чином, визначатися з урахуванням останніх.

2) бути часто невід’ємною немайновою складовою таких майнових об’єктів, як документ, інформаційний ресурс, продукт, а також цінний папір, гроші тощо.

3) існує також інформація, яку можна назвати „юридично байдужою” через те, що носії цієї інформації не сприймаються органами відчуття людини, або носій цієї інформації взагалі ще невідомий науці, між тим, вплив такої інформації проявляється як результат її впливу (позитивний або негативний) на людину і спричиняє, наприклад, шкоду психічному або фізичному здоров’ю людини. В цей момент ця інформація спричиняє вплив юридично значущій і повинна враховуватись правом, зокрема, інформація, яку несе атомна енергія – радіація, змінюючи стан здоров’я людини, хоча на момент впливу її неможливо помітити без спеціальних приладів. Інформація може бути пов’язана і з невідомими людству носіями, між тим, заперечити її існування безвідповідально, а не враховувати її, наприклад, у питаннях, пов’язаних з правом на життя, з правом розпорядження життям, з питаннями, які ставляться перед правом сучасною генетикою, неможливо, оскільки це може принести значну шкоду.

У ст. 200 ЦК України закріплено фактично лише один вид інформації – а саме такої, яка є документованою або публічно оголошеною, яку слід розглядати лише як один із видів інформації, яка закріплена на сьогодні у ЦК України. Визначення повинно бути більш повним, не таким вузьким і обмеженим. Зокрема, має враховуватися інформація, яка є особистим немайновим, не пов’язаним з майновим благом, яка згадується у Книзі 2 ЦК України, а також інформація, яка є результатом інтелектуальної творчої діяльності.

Можна запропонувати нову редакцію ст. 200 ЦК України: „Інформація – це нематеріальне немайнове благо особливого роду, яке нерозривно пов’язане з життям, з його виникненням і закінченням, яке проявляється як особисте немайнове благо, як результат впливу на людину та інших суб’єктів та об’єктів права, як результат інтелектуальної творчої діяльності і як відомості про осіб, події та явища, предмети, об’єкти і процеси незалежно від форми їхнього представлення.” Аналогічне визначення пропонується ввести у ст. 1 ЗУ „Про інформацію” як нову редакцію цієї статті закону. Крім того, доречним буде ввести у ст. 200 ЦК України частини 2 і 3 такого змісту:„2. Інформація як особисте немайнове благо охороняється відповідно до норм ст.201 і Книги 2 цього Кодексу. 3. Інформація може набувати ознак результату інтелектуальної творчої діяльності і охоронятися нормами ст.199 і Книги 4 цього Кодексу.” Частини 2 і 3 ст.200 ЦК України стають відповідно частинами 4 і 5. З такими уточненнями можна ще раз чітко розмежувати, по-перше, узагальнене і найбільш повне поняття інформації як відомостей – універсальне за своїм змістом і придатне для використання не лише у цивільному праві, але і для комплексного законодавства.

Інформацію як об'єкт цивільного права можна розглядати у таких її проявах:

1) інформація як особисте немайнове благо у комплексі благ, перерахованих у ст.201 і Книзі 2 ЦК України;

2) інформація як результат творчої інтелектуальної діяльності, тобто як об’єкт виключних прав, врегульованих у ст. 199 і Книзі 4 ЦК України;

3) інформація як інформаційний продукт, ресурс, документ, тобто об’єкт, який може бути інформаційним товаром і який може бути предметом будь-яких правочинів, з урахуванням особливостей і специфіки його як об’єкту особливого роду. Останній вид інформації як об’єкту не можна ототожнювати з поняттям права власності на об’єкт, в якому вона уречевлена, не можна також використовувати висловлювання на зразок „право власності на інформацію”, оскільки, даний об’єкт не може перебувати у володінні, користуванні або розпорядженні в класичному розумінні цих правомочностей права власності.

Поняття „право власності на інформацію”, яке набуло за часів розробки національного законодавства необґрунтовано широкого використання, не може застосовуватися до нематеріального блага особливого роду, яким насправді є інформація. Інформація і матеріальна об’єктивна форма, в якій вона може втілюватись, не слід ототожнювати, оскільки інформація – це завжди набагато більше і, по-суті, далеко не те саме, що і сам папір чи інший матеріальний носій, на якому вона зафіксована. Інформація як явище практично ніколи не дорівнює існуванню її матеріального носія, існує не тою ж мірою і не ідентично у часі з матеріальним носієм; часом є меншим за існування цієї форми, а інколи перевищує в часі існування цього носія. Інформація може „пережити” свій матеріальний носій в разі його знищення і залишитися у пам’яті людей, а може, навпаки, втратити значення задовго до моменту знищення матеріального носія чи його зникнення, тобто втратити свою цінність для людства, окремої людини. Ряд особливостей інформації не дають підстав для спрощення цього без перебільшення багатогранного явища і дозволяють сформулювати одне з найбільш важливих застережень: інформація далеко не тотожна із своїм матеріальним носієм. Право власності, набуте на матеріальний носій – документ, наприклад, не означає насправді набуття прав на зміст цього документа. Тому право власності на документовану інформацію, наприклад, як на документ, тобто річ, не залежить від самого інформаційного права, яке виникає так би мовити, на зміст документу, на інформацію, яка в ньому зафіксована і навпаки.

Не можна порівнювати інформацію, як специфічний особливий об’єкт, з речами. Це спрощення, яке допускається авторами з метою пояснення феномену інформації, тільки віддаляє від її розуміння і справжнього наукового обґрунтування її специфіки як об’єкту цивільного права. По-перше, не можна однозначно стверджувати, з урахуванням останніх досліджень у сфері природничих наук, що інформація передається і поширюється тільки на матеріальному носії. Вищезазначене питання набуло останнім часом дискусійності, зокрема, серед спеціалістів – фізиків, оскільки хвилі не вважаються фізиками матеріальними носіями, вони не є матерією, так само, як і енергія. В матеріальному світі людині доступне сприйняття інформації, яка передається і поширюється переважно на матеріальному носії, або за допомогою матеріального носія. Людина сприймає, між тим, інформацію усіма своїми органами відчуття, і, в ряді випадків, навіть цей матеріальний носій настільки нетрадиційний, невивчений, навіть не зафіксований жодним відомим науці способом, що важко визначитися з його матеріальним уособленням, втіленням. Слід враховувати останні наукові розробки природничих наук в праві, оскільки навіть не маючи чіткої уяви про наявність чи відсутність носія інформації, вплив її може бути абсолютно об’єктивним і таким, що вимірюється, спостерігається, зокрема, явища телепатії. Право не може бути відстороненим від обговорення проблем законності, можливих негативних наслідків, дозволів і заборон цілеспрямованого впливу на людину таких явищ, які ще не достатньо досліджені, але які є реальною дійсністю.

В договорах на передачу інформації (навіть у випадку купівлі – продажу архіву), слід обов’язково підтверджувати відповідність її змісту, зокрема, шляхом додаткового напису такого змісту: „Зміст інформації сторонами перевірено”, або „Зміст інформації відповідає запиту” і скріпленням підписами сторін, або „Зміст інформації відповідає заявленим вимогам” тощо. Звичайно, йдеться про важливі для сторін правочини, в яких суттєва роль приділяється саме змісту паперів, документів тощо. В інших випадках вирішення цього питання можна залишити на волю сторін. В разі необхідності, сторона, яка отримує папери (не інформацію) у власність, може вимагати письмового завірення продавця носіїв інформації щодо її достовірності, повноти, актуальності тощо на момент передачі; непорушності таємниці, якщо інформація містить таємницю тощо. Не зайвою буде в ряді випадків і вимога щодо проведення відповідної конкретному випадку експертизи для з’ясування питань наукової значущості інформації, її достовірності, повноти, відповідності тощо, або поставити питання про тлумачення договору.

На сьогодні актуальною стала необхідність засвідчення відповідності інформації, її нематеріального змісту і будь-яких майнових об’єктів, які виступають як звичайна форма її фіксації. В усіх випадках, коли йдеться про інформацію поза будь-яким матеріальним носієм, або про інформацію, яка пов’язана жорстко із своїм носієм, йдеться про об’єкт, який не має ціни, вартості, а лише може бути оцінений за його важливістю, вчасністю тощо, тобто бути оцінений, а не набути ціну, як майно. Це товар особливого роду, який піддається оцінці, але не встановленню його вартості. Таким чином, можна вивести правило, за яким інформація може ототожнюватися із своїм матеріальним носієм (документом, паперами, листами, рамою і холстом) і видаватися об’єктом права власності, якщо ця зв’язка офіційно засвідчена державою, нотаріусом, автором, центральним засвідчувальним органом сертифікації ключів чи іншою уповноваженою особою. Такий зв’язок може бути порушений у кожному випадку такої невідповідності, в результаті чого може оскаржуватись відповідність інформації її носієві, достовірність інформації тощо. Між тим, і в цьому випадку, інформація продовжує залишатися специфічним об’єктом, який без жодного втручання може змінити свої якості, наприклад, застаріти, і втратити свою актуальність, цінність. Саме цінність, а не ціну. Так само, як це відбувається, наприклад, із твором образотворчого мистецтва. Крім того, навіть у зафіксованому вигляді, нібито у сталому, інформація так би мовити продовжує „жити своїм життям” – втрачає або набуває значення, змінює його, стає цікавою і значимою для конкретних осіб, або втрачає таке значення, стає таємницею, або припиняє бути такою.

Наукове відкриття, яке визнане на сьогодні об’єктом права інтелектуальної власності (ст. 457 ЦК України) може бути визначений через поняття інформації – як інформація, яка містить у собі закономірності, знання, які об’єктивно доступні кожному, але помічають їх і описують виняткові особи. Після того, як відкриття описано, воно стає надбанням людства. Відкриття стає загальновідомим і не піддається „закриттю”. Не має значення і в якому вигляді, в якій формі існує в нашій уяві відкриття. Отже, відкриття виявляється доволі специфічним об’єктом права інтелектуальної власності, який не потребує формального закріплення і не піддається традиційному для інших об’єктів захисту. Це – знання вищого рівня у своєму чистому вигляді. Отже - це інформація, на яку має право кожна особа, кожен член людської спільноти з народження – потенційно, а фактично – з моменту усвідомлення цього знання, цієї інформації. При цьому особа (чи особи), які зробили відкриття, мають право на те, щоб при кожному використання цієї інформації, вказувалось їх ім'я, як джерело такої інформації. Відкриття можна віднести, таким чином, до класичного виду інформації, яка існує об’єктивно, але сприймається, усвідомлюється вперше людиною, готовою до її сприйняття, при цьому ця людина не обов’язково виявляє творчість у сприйнятті чи поясненні закономірностей природи. Результатом цього процесу дійсно є докорінні зміни у рівні пізнання.

Цінні папери як документи і бездокументарні цінні папери не можна розглядати як об’єкти цивільних прав без врахування їх нематеріальної складової - інформації. Саме це об’єднує підходи як до класичного виду документарних цінних паперів, так і до їх бездокументарної форми – найціннішим залишається саме інформація, яка вкладається у матеріальну або електронну форму, тобто у своєрідний „футляр”. Віднесення цих видів об’єктів до речових прав, до речей чи майна не можна визнати вірним. ЦК України вірно визначив їх місце серед специфічних об’єктів цивільних прав, правова природа яких ще до кінця не визначена. Якщо певною мірою можна погодитись з українським законодавцем в тому, що документарні цінні папери можуть бути у власності, враховуючи відповідні реквізити і встановлену форму (ст. 194 ЦК), то питання про власність на бездокументарні цінні папери залишається дискусійним. Слід, таким чином, визнати, що застосування терміну „власність” у законодавчому регулюванні і правозастосовчій практиці до бездокументарних цінних паперів є таким же умовним, як і до результатів творчої діяльності. Тут так само простежується суб’єктивна прив’язка прав до особистості, що відрізняє в цілому інформаційні права, в тому числі – права інтелектуальної власності. На підтвердження останньої тези можуть слугувати ознаки, які притаманні бездокументарним цінним паперам (хоча ці ознаки характерні і для документарних цінних паперів певною мірою): втрата схожості з одним із способів передачі речових прав; втрата безпосереднього зв’язку між документом і посвідченим у ньому правом; навпаки, виникає новий зв’язок між ідеально існуючою інформацією, як абстракцією і правами, що надаються.

Найважливішими ознаками інформації, які слід враховувати для врегулювання інформаційних відносин цивільним правом, можна визнати наступні: нематеріальність; ідеальність; невичерпність; масовість; здатність інформації до трансформації; універсальність; якість; фізична невідчужуваність; відокремленість; екземплярність; оборотоздатність інформації, як самостійного окремого об’єкта правовідносин; тиражируваність (поширюваність); змістовність; незалежність форми надання; корисність; наявність в інформації смислу; здатність до багатократного використання; практични незнищуваність; здатність залишатися при передачі у суб'єкта, який її передає. Як видно із перерахованих ознак, переважна їх більшість відноситься до такого різновиду інформації, який можна визначити більш точно як інформаційний документ (продукт, ресурс), тобто до такого об’єкту, який може бути товаром, однак не вичерпують усієї специфіки інформації як спеціального об’єкта цивільних правовідносин. Слід враховувати також усі особливості інформації, як особистого немайнового, не пов’язаного з майновим, блага і як об’єкта виключних прав, які детально висвітлені у Книгах 2 і 4 ЦК України. Всі названі ознаки можна віднести до ознак інформації, важливих для регулювання інформаційних відносин у цивільному праві.

З положенням про те, що інформація характеризується так званою „двоєдністю”, тобто єдністю її змісту і носія, на якому ця інформація (зміст) знаходиться, можна погодитись з уточненням, оскільки цю єдність необхідно підтверджувати у переважній більшості випадків і, особливо, при усіх варіантах передачі інформації. Думка про те, що зазначена вище властивість дозволяє поширювати на „інформаційну річ” (об’єкт) спільну і взаємозалежну дію двох інститутів – інституту авторського права і інституту речової власності, невірна. Ці два інститути не можуть поєднуватися, навпаки, йдеться про необхідність їх чіткого розмежування. Отже, назріла необхідність законодавчого закріплення спеціального інституту цивільного права – інституту інформаційних прав у ЦК України.

6359232504369719.html
6359285110064732.html
6359421760100460.html
6359560622610360.html
6359642423096964.html