Національний університет державної податкової служби україни на правах рукопису Тісногуз Вікторія Василівна - страница 6

^ 2. Удосконалення адміністративно- правових засади делегування повноважень органам місцевого самоврядування Однією із форм правого регулювання в іноземних країнах є делеговане законодавство, яке передбачає надання права регулювання відносин у сфері місцевого самоуправління уряду та міністерствам у зв’язку з необхідністю оперативного вирішення питань муніципального управління.
Повноваження органів місцевого самоврядування можна поділити на власні і делеговані. Правову основу останніх складають положення ч. ч. 3 і 4 ст. 143 Конституції України: "Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності. Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади" [115]. Звідси випливає, що делеговані повноваження – це питання і повноваження загальнодержавного та місцевого значення, віднесені законом до компетенції органів державної влади, але передані до відома органів місцевого самоврядування з метою більш ефективного їх виконання.

Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні визначає делеговані повноваження як "повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад" [86].

Таким чином, власну компетенцію складають права і обов’язки органів місцевого самоврядування, питання місцевого значення, які прямо віднесені до відома органів місцевого самоврядування законом або ж не віднесені до відома жодного з органів державної влади чи місцевого самоврядування. Як бачимо, Основний Закон передбачає передачу повноважень від органів державної виконавчої влади, а Закон також і можливість передачі таких повноважень від органів місцевого самоврядування обласного і районного рівня до державних адміністрацій.

Питання про делеговані повноваження розглядались у процесі здійснення заходів по проведенню адміністративної реформи в Україні. Указ Президента України "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" від 22 липня 1998 року N 810/98 і сама Концепція містять широкий підхід до розуміння "делегування", наприклад "…передачу функцій, повноважень на певний час із збереженням у делегуючого суб'єкта права повернути їх до власного виконання. Водночас делегуючий суб'єкт набуває права контролю за станом і наслідками виконання делегованих функцій, повноважень; він може також фінансувати із власних коштів їх здійснення, передавати у користування необхідні для цього майнові об'єкти" [221; делеговані функції, повноваження означають "функції, повноваження (права і обов'язки), що їх набуває певний суб'єкт (орган чи посадова особа) шляхом передачі йому для виконання від іншого суб'єкта за власним рішенням останнього або на підставі норми закону" [221]. В світлі цих визначень делегування постає як метод, інструмент організації управління, а сфера місцевого самоврядування – як одна із сфер його застосування. Відносини з делегування повноважень охоплюють відносини між органами держави і місцевого самоврядування, але не самого по собі самоврядування. Слід звернути увагу, що і Конституція, і Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" говорить про делеговані повноваження, а Заходи – про передачу як повноважень, так і функцій.

Цей же інститут в іноземних країнах "допускає передачу одним органом управління іншому одну чи декілька своїх функцій, в зв’язку з чим останній буде діяти як представник першого", але можливість цієї передачі має бути обумовлена в статуті [140, с. 19]. Передана функція залишається функцією органу, який її передав, що передбачає контроль за її виконанням. Особливістю делегування повноважень і функцій є те, що воно здійснюється "за ліцензією і дозволом" інших вищестоящих органів (наприклад, міністра).

Крім окресленої сфери відносин - між органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, - делегування передбачено також і у відносинах між органами місцевого самоврядування і органами самоорганізації населення, де вони означають передачу повноважень від сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, якими вона додатково наділяє орган самоорганізації населення [88].

Таким чином, законодавство передбачає такі види делегування повноважень: а) від органів державної виконавчої влади органам місцевого самоврядування; б) від органів місцевого самоврядування обласного та районного рівня органам державної виконавчої влади; в) від органів місцевого самоврядування органам самоорганізації населення. Разом з тим ст. 11 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ставить знак питання над тим, хто є суб’єктами делегування повноважень, коли встановлює, що а) виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи; б) виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. Тим самим ця стаття відносить до суб’єктів делегування не лише виконавчі комітети, але і створювані ними структурні підрозділи. Можливо, більш послідовною була б позиція, що делегування повноважень допускається між органами, але не їх структурними підрозділами.

В контексті даної теми делегування повноважень постає як форма децентралізації влади. Однак з юридичної точки зору делегування повноважень ще потребує належного доопрацювання. Зокрема, чітко не визначені критерії розподілу повноважень на власні і делеговані і відбору повноважень як делегованих, не розкрита внутрішня юридична природа інституту делегування, не вироблено його чіткі правові форми (навряд чи делегування може бути здійснене за одностороннім волевиявленням) та ін. Внаслідок цього в літературних джерелах зустрічаються досить спірні висвітлення питань про делеговані повноваження. Наприклад, одностороннім є визначення, коли делеговані повноваження визначаються як "надані законом окремі повноваження органів виконавчої влади органам місцевого самоврядування, реалізація яких пов’язана із виконанням функцій виконавчої влади на місцях і у виконанні яких виконавчі органи місцевого самоврядування є підконтрольними та підзвітними відповідним органам виконавчої влади [32, с. 101].

При делегуванні повноважень може виникнути питання про подвійну природу органів місцевого самоврядування – державну і самоуправлінську, однак держава фінансує здійснення делегованих повноважень, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти комунальної власності, закон чітко їх розділяє, "що нівелює подвійну природу місцевих рад та їх виконавчих органів, оскільки делеговані повноваження не є власне повноваженнями органів місцевого самоврядування і в будь-який час можуть бути відкликані [52, с. 112 - 113]. Однак очевидно, що викладені автором аргументи не можуть бути достатніми для невизнання подвійної природи органів місцевого самоврядування. Всі вони (наприклад, фінансування) є досить типовими ознаками представництва, якщо його порівняти навіть із нормами про представництво, закріпленими в главі 17 Цивільного кодексу України [235]. В даному випадку можна говорити про розширення досить традиційного поняття інституту представництва шляхом включення до нього і делегування повноважень, тобто здійснення органами місцевого самоврядування представництва держави. До речі, вказаний автор пише, що відмова в наданні компенсації (тобто компенсації на здійснення делегованих повноважень) може розглядатись як порушення прав органів місцевого самоврядування, але не вказує на наслідки такого порушення, хоча логічно, що це має бути відмова від їх виконання або ж виконання лише в обсягах фінансування.

Вырезано.

Для заказа доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

У Великій Британії існує двоярусна система місцевих влад. В цій країні на протязі сторіч домінувала адміністративна система. Перший рівень складають графства, а другий – округи, міста, райони, сільські приходи. Для міс існує спеціальна і досить багатоманітна система: вони поділені на міський округ, муніципальне місто (або бург) і місто-графство. Для Лондона встановлено особливу форму самоуправління.

Компетенцію графств складають обов’язкові і рекомендовані (так звані дозволені) справи, які поділяються на три блоки. Перший – це регулювання життєдіяльності на значних територіях. Сюди входить стратегічне планування; транспорт (крім залізничного); пожежна служба, поліція (вона може утворюватись одночасно на території декількох графств); захист прав споживачів; служба переробки відходів. Другий блок складають справи, пов’язані із значними економічними затратами або необхідністю координації діяльності для отримання економічної вигоди: початкові і середні школи, інші початкові освітні заклади; управління бібліотеками, органами соціального обслуговування, організація будинків для престарілих та ін. Постачання газу, електроенергії, води, влаштування каналізацій покладено на спеціально створені урядом національні або регіональні ради. Третя група – це сумісні справи графств і округів – організація музеїв і картинних галерей, місць відпочинку жителів міст.

Основи місцевого самоуправління в Греції побудовані за принципом поєднання централізму і децентралізації, саморегулювання. Місцеві органи мають вирішальну компетенцію на своїй території, а центральні органи направляють, координують і контролюють їх діяльність. Особливо активна політика децентралізації проводилась у 80 - 90-х роках. Діяльність місцевих органів влади регулюється Муніципальним кодексом, прийнятим у першій половині 90-х років ХХ ст.

Система місцевого самоврядування у Греції поділяється на два рівні – муніципальний і провінціальний. Муніципалітети та інші органи місцевого самоуправління є юридичними особами публічного права (цей досвід взято ними із Франції). Юридичними особами публічного права є також компанії, які займають електропостачанням, водопостачанням, каналізацією, зв’язком, а також деякі комерційні організації, що мають адміністративні функції. Основною задачею органів місцевого самоуправління у Греції є захист соціальних, культурних і духовних інтересів громадян. До числа повноважень муніципалітетів відносяться спорудження і ремонт систем водопостачання, зрошування і каналізації, будівництво доріг, мостів, освітлення громадських місць, створення пасовищ, зелених зон, спортивних майданчиків, утримання ринків і кладовищ, проведення ярмарок, здійснення заходів по підтримці чистоти. Особливістю муніципалітетів є те, що вони мало не монополісти по торгівлі паливом.

Діяльність провінцій (номархій) регулюється Номархальним кодексом. Номархії мають статус юридичної особи. У справи муніципалітетів вони, як правило, не втручаються, але здійснюють за ними контроль. Для контролю за справами утворюються спеціальні контрольні комітети, до яких входить представник суду, міністерства внутрішніх справ та номархальної ради. Нагляд за діяльністю місцевого самоуправління здійснює також призначувана урядом особа – обласний генеральний секретар.

В Італії існує триланкова система територіального устрою: муніципальний рівень (комуни і провінції), регіональний рівень – області. В цілому італійська модель місцевого самоуправління походить від французької, але із значними особливостями. В основі територіального устрою лежать два принципи – політична децентралізація і автономія територіальних колективів у рамках єдиної держави (ст. 5 Конституції Італії). Ця модель називається обласна держава, оскільки найбільшою самостійністю в ній наділяються області. Якогось окремого акту про місцеве самоуправління в Італії не прийнято.

Фінансові кошти муніципалітетів складаються із власних ресурсів і державних субсидій. Особливістю субсидій є те, що вони виділяються міністерством внутрішніх справ із фонду, який знаходиться у його розпорядженні в розмірах – ¼ - провінціям, ¾ - муніципалітетам пропорційно їх позикам з метою збалансування бюджетів.

На території провінції діють дві адміністрації – одна обирається місцевим населенням, друга є представником державної виконавчої влади, очолювана губернатором.

У всіх територіальних одиницях Італії є представники центральної влади – урядові комісари (в провінції ця посада покладена на префекта, який входить до системи міністерства внутрішніх справ). Вони відають, зокрема, здійсненням делегованих повноважень.

Франція є децентралізованою унітарною державою, але децентралізація в цій країні не супроводжувалась передачею законодавчих чи урядових повноважень на місця. Франція включає в себе територіальні одиниці, які мають самоуправління і ті, які такого права не мають. До числа одиниць самоуправління відносяться комуни, департаменти і регіони, а кантони і округи правом на самоуправління не наділені.

Досвід показує, що в процесі децентралізації потрібно щонайбільше на місця передавати такі функції: місцевий розвиток в цілому; землекористування; охорона навколишнього природного середовища; житлове будівництво; водопостачання і каналізація; утримання кладовищ; будівництво і утримання доріг; утримання зон загального використання; місцевий транспорт; пожежна охорона; початкова освіта; охорона здоровя; соціальні послуги; культурні та спортивні заклади і діяльність по їх розвитку; бібліотеки; культурні центри та ін.

ХХ століття ознаменувалось значними змінами у розвитку як місцевого самоврядування, так і його теоретичних підвалин. Велике значення у цьому мало підписання у 1985 р. Європейської хартії про місцеве самоврядування 72, головне значення якої полягає у встановленні "загальноєвропейських стандартів щодо визначення і захисту прав територіальних громад і органів місцевого самоврядування, що забезпечує їх активну участь у вирішенні питань місцевого значення" [112, с. 127]. Ратифікація 15 липня 1997 р. цієї хартії Верховною Радою України засвідчила визнання її як частини національного законодавства, яка має на території України таку ж силу, як і інші законодавчі акти. Прийняття Європейської хартії місцевого самоврядування не означало припинення роботи щодо її впровадження. З 1994 р. робота по нагляду за відповідністю положень національного законодавства в країнах Європи положенням і принципам Хартії покладена на Конгрес місцевої і регіональної влади Європи, який має консультативні функції, готує матеріали для Ради Європи, її виконавчих органів. Конгрес, який складається із двох палат (місцевих влад і регіонів), щорічно збирається в Страсбурзі на пленарні сесії, в яких приймає участь сорок країн – держав-членів Ради Європи. Слід додати, що Хартія передбачає зобов’язання національних урядів інформувати Генерального Секретаря Ради Європи про свої кроки щодо реалізації положень Хартії.

Питання місцевого самоврядування відображено і в інших міжнародно – правових і українських документах – Європейській Хартії міст [56] (положення якої відображено в Хартії українських міст); Європейській декларації прав міст [40]; Декларації про принципи місцевого самоуправління в державах – учасницях Співдружності незалежних держав [56]; Всесвітній декларації місцевого самоврядування [40]. Європейська декларація прав міст, наприклад, проголошує право і бере на себе зобов’язання домагатись забезпечення усім мешканцям міст різноманітних рівних прав, в тому числі права на фінансову забезпеченість - держава повинна за­конодавчо гарантувати органам місцевої влади отримання необ­хідних фінансових ресурсів для здійснення прав, визначених нею 40.

На сьогоднішній день боротьба відмічених вище теорій головним чином зведена до двох позицій: яке начало покладене в основу місцевого самоврядування – державне чи внутрішньообщинне. Прихильники громадівської (общинної) теорії відстоюють природні і невідчужувані права громади, її право займатися власними справами. Прихильники державницької теорії вбачають у цьому загрозу центральній владі і включають місцеве самоврядування в систему державного управління, державного механізму. Точки зору деяких авторів намагаються поєднати обидва ці начала, це концепція дуалізму, яка передбачає відмову від ідеї муніципальної автономії. Відносними антиподами в цьому питанні стали громадівська та державницька теорії. Практика побудови місцевого самоврядування в Україні не є свідченням втілення просто якоїсь однієї із моделей, показаних вище; скоріше всього, в нашій країні втілюються елементи декількох із них, хоча, можливо, більше відчувається вплив громадівської теорії. В усякому випадку, в літературі відмічається, що "місцеве самоврядування одночасно містить в собі елементи як державного, так і громадівського утворення, що відображено в сучасних тлумаченнях цього поняття" [112, с. 55]. "Конституція України…регулює питання місцевого самоврядування, виходячи переважно з концептуальних положень громадівської теорії, хоча і з використанням окремих позицій державницької теорії" [112, с. 61]. На думку цих же (та інших) авторів, Європейська хартія місцевого самоврядування "базується, насамперед, на концептуальних положеннях державницької теорії місцевого самоврядування" [112, с. 58]. Можливо, саме це є однією із причин досить складного процесу реалізації її положень в законодавстві України. Однак в країнах Заходу все більше спостерігається державницький підхід до оцінки місцевого самоврядування. Розглядаючи ці питання російські автори відмічають, що муніципалітети - це відносно децентралізований елемент організації держави, який включає широкі начала демократії не на противагу державі, а є її продовженням в територіальних общинах [140, с. 22 - 23]. В будь-якому випадку відділити місцеве самоврядування від держави неможливо ні територіально, ні юридично, ні організаційно, ні фінансово і зв’язки з державою, на наш погляд, відчуваються сильніше, аніж задекларовані в громадівській теорії положення про незалежність від держави.

Баймуратов М.А. і Григор’єв В.А., характеризуючи публічну самоуправлінську владу, відзначають, що вона є: а) публічною; б) відрізняється від публічної державної влади сутнісними демократичними властивостями; в) є муніципальною владою [9, с. 27].

Розглядаючи поняття "місцеве самоврядування", різні автори частіше всього виводять його із загального поняття "самоврядування". Під самоврядуванням в загальному вигляді розуміють відносно автономне функціонування певного колективу (організації) людей, що забезпечується самостійним прийняттям членами цього колективу норм та рішень, які стосуються його життєдіяльності, відсутності в колективі розриву між суб’єктом та об’єктом управління”[100; 164; 8]. В роботах Ю. Панейко [160] та В.В. Кравченка і М. В. Пітцика [112, с. 44] визначаються форми (види) самоврядування – територіальна (влада самоврядного органу поширюється на певній території, що склалась історично) і корпоративна (нетериторіальна, коли влада самоврядного органу поширюється на певне коло людей в залежності від виробничої чи професійної діяльності та ін.). Таким чином, самоврядування є певним началом у діяльності корпоративних чи територіальних утворень і водночас однією із форм управління. Щоправда, можна і не погодитись із тим, що в будь-якому самоврядуванні відсутній розрив між суб’єктом та об’єктом управління. Цей розрив, хоча і відносний, все-таки є: органи місцевого самоврядування у селі (сільська рада і її виконавчий комітет) і саме по собі село (жителі, територія) не співпадають; в такій же мірі це стосується і корпоративних утворень, які теж створюють певні органи управління (самоуправління). Таким чином, при визначенні самоврядування необхідно виходити із таких найсуттєвіших факторів: а) самостійне прийняття членами колективу чи жителями певної території самостійних рішень; б) їх інтереси у вирішенні певних справ; в) самі по собі справи місцевого характеру чи такого, що потребує колективного вирішення. Тим самим можна виразити сумнів деяких авторів (наприклад, Ю. Панейко приводить думку E. v. Meier, що "всякі теоретичні намагання утіснити поняття самоврядування спираються на етеричну розумову конструкцію і позбавлені всякого тривалого значення [102, с. 14] щодо неможливості дати єдине визначення самоврядування. Першим кроком у цьому має бути виділення найголовніших факторів суті самоврядування.

Конституція та законодавство України закріпили поняття місцевого самоврядування, виходячи із загальновизнаних світових та європейських документів, але все-таки зберегла певні відмінності, які вимагають уточнення. Ст. 7 Основного Закону встановлює, що в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування, а в цілому більш, ніж у 30 статтях Конституції України можна віднайти норми, які прямо або ж опосередковано регулюють відносини у сфері місцевого самоврядування, із них 17 є нормами, що безпосередньо регламентують дані відносини (в контексті даної роботи розглядаються не всі з них).

Якщо зіставити приведені визначення і викладені вище теоретичні концепції місцевого самоврядування, то можна сформулювати деякі узагальнюючі висновки, які можуть мати значення при майбутньому конструюванні моделі місцевого самоврядування.

1. Конституція України скоріше втілює в себе громадівську теорію місцевого самоврядування як невідємного природного права територіальної громади.

2. У приведених визначеннях існують і інші відмінності, які в практиці застосування можуть мати суттєве значення. Європейська хартія, наприклад, визначає в якості суб’єктів місцевого самоврядування місцеві влади, а не безпосередньо територіальну громаду, інтереси якої мають задовольняти цю владу. Це значно відрізняється від положень Конституції та законодавства України, яке визначає місцеве самоврядування як право територіальної громади, хоча в той же час не згадує про місцеві інтереси. І те, й інше могло б бути мінусом, але воно вимагає тлумачення.

Європейська хартія, в якій йдеться про "місцеві власті", очевидно, має на увазі також і загальні збори територіальної громади, іншу пряму форму волевиявлення територіальної громади – адже інакше, як у певній організаційно-правовій формі цей інститут назовні себе виявити не може і збори є однією із таких форм. Однак ставити в центр визначення місцеву владу, очевидно, все-таки не зовсім переконливо, якщо врахувати розглянутий вище фактор потреб та інтересів. Місцева рада, наприклад, є органом представницьким (тобто вона лише представляє населення, його потреби та інтереси), який саме і має бути в центрі уваги у формі територіальної громади (тобто, за аналогією – в центрі уваги мають бути потреби та інтереси довірителя, а не повіреного).

3. Ще одна різниця приведених визначень полягає в тому, що Європейська хартія говорить про спроможність місцевої влади в той час, як в Конституції України цей термін взагалі не згадується, а у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначається як "реальна здатність".

4. Європейська хартія визначає об’єкт діяльності місцевої влади як суттєву частку державних справ, які належать до компетенції місцевої влади; Конституція і згаданий Закон України – про питання місцевого значення. На нашу думку, всі ці визначення мають певний недолік: вказівка на "місцеві" не відтіняє аспект самоврядування, оскільки місцевими питаннями займаються не лише органи місцевого самоврядування, але й обласні та районні державні адміністрації, тобто органи державної виконавчої влади на місцях. Крім того, термін "питання місцевого значення" є неповним: по-перше, це не окремі розрізнені питання, а їх комплекс, якому іманентно властива єдність; по-друге, з точки зору управління (про що говорить у своєму визначенні Європейська хартія) діяльність усіх органів полягає не в управлінні питаннями – таке словосполучення практично не вживається, - а конкретними об’єктами, відносинами та ін., із функціонування яких виникають питання. Як Конституція України, так і Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" говорять про право місцевого самоврядування на вирішення питань місцевого значення. На відміну від цього Європейська хартія застосовує не термін "вирішувати", а "регулювання й управління" (ст. 3 Європейської хартії місцевого самоврядування) Різниця між цими термінами впливає на поняття і зміст місцевого самоврядування. Так, в літературних джерелах розглянуте питання про те, у яких якостях виступає місцеве самоврядування – 1) як одна із засад конституційного ладу України; 2) як специфічна форма народовладдя; 3) як право жителів відповідної територіальної одиниці (територіальної громади) на самостійне вирішення питань місцевого значення [112, с. 11]. Визначення місцевого самоврядування, яке дається в Європейській хартії, дозволяє зробити висновок ще про одну якість цієї інституції – право управління місцевими справами. Управління передбачає не лише "вирішення питань", але і ряд наступних дій по втіленню в життя прийнятих рішень, що означає зворотний зв’язок між суб’єктом і об’єктом управління. Звідси можна зробити висновок, що місцеве самоврядування має як одну із якостей самостійне управління своїми власними справами. В якості цього мало не головного вияву місцевого самоврядування можна привести і визначення, яке давав йому Іван Франко: "політико-правовий інститут народовладдя, через який здійснюється управління місцевими справами в низових адміністративно-територіальних одиницях шляхом самоорганізації жителів певної території за згодою та сприяння держави" [130]. Можливо, із даного визначення можна запозичити термін для позначення "питань місцевого значення" – "місцеві справи", "справи місцевого самоврядування" (звичайно, це не виключає в застосування конкретних наукових категорій державного управління).

З викладеного вище можна зробити висновок, що місцеве самоврядування можна звести до двох основних виявів: 1) місцеве самоврядування як право на демократичні вибори, демократичні форми здійснення народовладдя та ін., тобто його конституювання: 2) місцеве самоврядування як право на управління власними справами, тобто практична реалізація прийнятих рішень (цьому відповідає і визначення Європейської хартії, викладене вище). Цьому відповідає і дві групи відносин – самоврядування і управління (муніципальне управління). За аналогією це відповідає закріпленому в Конституції України розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову стосовно місцевого самоврядування. Сенс цього полягає в тому, що до цього часу місцеве самоврядування ще не розглядається спеціалізовано, а як єдине поняття, як єдине явище. Розвиток науки про місцеве самоврядування неминуче призведе до розподілу аналітичного характеру цього суспільного інституту на складові частини, якими, на наш погляд, є самоврядування в його власному, вузькому змісті і управлінська діяльність, утворених ним органів.

Таким чином, з короткого огляду світового розвитку місцевого самоврядування можна зробити висновок, що воно супроводжувалось процесами формування централізованої держави, що означало концентрацію у нього всіх функцій і повноважень щодо управління суспільством, поступове позбавлення цих прав територіальних утворень. Водночас децентралізовані начала ніколи не зникали повністю, вони проявляли себе в більшій чи меншій мірі, а поява ідей Великої Французької революції сколихнула розвиток нових теоретичних поглядів на місцеве самоврядування, їх втілення в практику суспільного життя, розширення кола самоврядних начал.

6344167346448022.html
6344213290032375.html
6344316094808412.html
6344385614550900.html
6344485660010211.html